“Наш янгол ЗСУ”: як пʼятирічна Вероніка стала наймолодшою волонтеркою Миколаєва, - ФОТО

 На календарі "24 лютого" в Україні вже 174 дні. Саме стільки в Україні триває повномаштабна війна, яку розвʼязала росія. Життя українців змінилось за секунду. Хось пішов на фронт, хтось - до ТРО. Деякі містяни переїхали у більше безпечне місце, а деякі продовжують залишатися під щоденними обстрілами. Чимало миколаївців обрали шлях волонтерства, аби допомагати і тим, хто боронить нашу країну, і тим, хто потребує допомоги в цивільному житті.

Волонтерство не для всіх, адже треба чітко усвідомити, що за цю роботу не платять, а викладатися треба на всі 200%.

Редакції 0512.ua. випала нагода провести декілька годин з наймолодшою волонтеркою Миколаєва - Веронікою. Дівчинці усього пʼять років, і для свого віку вона робить для підтримки захисників України дуже багато.

З мамою Наталею та Веронікою ми зустрілись у найбільшому волонтерському центрі Миколаєва - ДОФі. Ніка відкрита та позитивна дівчинка, яка дарує своє тепло всім навколо. Самі ж волонтери називають її “нашим сонечком”. Побачивши журналіста, дівчинка спочатку обіймає, а потім бере за руку та упевнено каже, що проведе екскурсію центром.

Наймолодший волонтер Миколаєва, Волонтерство в Миколаєві

Вероніка каже про себе “Наймолодша волонтерка міста Миколаєва”. Наталя, мама дівчинки, розповідає, що до початку повномасштабного вторгнення вони жили звичайним життям:

Було звичайне життя. Ніка дуже любить дитсадок. Вона до 24 лютого ходила з великим задоволенням, адже донька дуже активна, тому в нас не було проблем з адаптацією до садку. З двох років займалась танцями. За два тижні до війни Ніка пішла на чирлідинг… 24-го ми вставали до садочку, і перше її питання було саме: “Ми що сьогодні не йдемо в садок?”.

Я хочу, щоб закінчилась війна. Я вже дуже хочу в дитсадок, - додає Вероніка.

24 лютого, сімʼя, як і всі мешканці Миколаєва, прокинулись від вибухів:

Ми прокинулись від гуркоту, від того, що почались вибухи. Ми ввімкнули з чоловіком новини, і ще тоді нічого не показували. Потім мені зателефонував наш знайомий Сергій, і сказав, що до дитсадку ми не йдемо. Питаю одразу чому, а він розповів, що вдарили по аеродрому в Кульбакіно. Згодом я зателефонувала виховательці, і вона теж сказала, що їм прийшов наказ, ніхто сьогодні нікуди не йде. Ми так чекали, що це все буде декілька днів, і ми потім все ж підемо до садочку.

Мама волонтерки додає, що перші дні Ніці не казали, що почалась війна, але згодом пояснила доньці, що відбувається та хто на них напав:

Я не знала, як розповісти, але дитина повинна знати. І як люблять казати, що ми виховуємо в дітях ненависть. Хай буде так. Але ж вони нас ненавидять. За що ненавидіти наш народ? У чому винувата дитина? Вона і так на себе взяла більше, ніж деякі. Ми думали, що поїдемо з міста, почали збирати речі, документи. Ми трусило. Поїхали на заправку, але не змогли заправитись через великі черги. Поїхали до моїх батьків і сподівались до останнього, що це ненадовго.

Першу ніч провели нормально, другу теж, коли на третю ніч почались вибухи, ми пішли до погребу. Ось тоді вже довелось розповісти малій, що почалась війна, на нас напали. Ми не приховуємо інформацію. Може трохи обмежуємо, але я вважаю, що від дітей не треба це приховувати. Це їхня історія. Діти підуть до школи і потім будуть питати, чому ми їм не розповідали про війну.

Перші дві-три ночі, які ми провели у підвалі, були дуже важкими. Ніка плакала перші дні, а потім зібралась та почала вже мене заспокоювати (посміхається). Далі пішли блок-пости, ми почали пояснювати, що це наші військові, їх не треба боятись.

Ми почали допомагати. Напекли одного дня млинців, і Ніка каже, що половина нам, а половина - військовим. Ми сіли в машину, був поруч блок-пост. Веземо чай, млинці, і я питаю: “Ти куди їдеш?”, Ніка відповідає: “На блокпост. Там стоять військові, вони охороняють мій спокій та сон, тому я їм буду допомагати”. І ось з того дня ми допомагаємо. Спочатку була жага допомогти хоч чимось. Тим паче малу дуже до цього тягнуло. Вона хотіла допомагати. Це для пʼяти років дуже сильно. Ніка дуже подорослішала.

І зараз йде, роздає мотанки і каже: “Мені так приємно, що я воєнним допомагаю”. Коли ми прийшли на ДОФ, спочатку хотіла просто зробити фото для фотопроєкту “Життя Миколаєва в реаліях війни”, а малу як втянуло сюди. Ми почали частіше приїздити і коли бачиш таких як Діма (Дмитро Давиденко координатор центру “ДОФ”, - ред.), які вважають, що потрібно допомагати, то хочеться робити ще більше. Наразі ми більше готуємо та робимо мотанки.

Ніка, звісно, активно допомагає мамі у виготовленні смаколиків для наших захисників.

Ніка одного разу приготувала кекси та відправила на дуже серйозний підрозділ, а їй військові надіслали відео з передовою, у якому подякували Вероніці. Вони сказали: “Дякую, Вероніка. Тепер ми будемо ситі та задоволені”.

Крім того мама з донькою займаються виготовленням мотанок - своєрідні оберіги для наших захисників.

Я побачила, як наші майстрині роблять мотанки. Коли донька була дуже маленька, то я занялась хенд-мейдом.

Ми ж вирішили мотанки трохи модернізувати: крильця, синьо-жовті елементи... Зробили декілька мотанок та подарували військовим. Тоді везли їм пряники, які з Нікою розмальовували до ночі, написали на них “ЗСУ” та “4.5.0”. Ми побачили, що у деяких військових прям сльози на очах від наших мотанок. Так і вирішили, що їх треба робити.

До мотанок Наталя з Нікою виготовляли браслетики та також дарували їх військовим. Був випадок, коли військовий відходив з позицій та єдине, що в нього залишилось з речей - це саме браслет. Він тоді сказав дівчатам, що то був його оберіг.

Хтось зі знайомих збирав на дрон, а ми вирішили зробити “донат за мотанку”, щоб не просто давали гроші, а й отримували за свою благодійність мотанку. І саме перші 500 гривень зароблені Нікою були для нею чимось! Вона особисто поповнила той Ай-бокс і казала: “Я допомагаю на дрони!” У неї дуже сильна віра в нашу перемогу.

Я одному військовому дала плед та подушку. Бо ще відправлять на холодну точку, а нічим буде вкриватись, - розповіла Ніка.

За перший збір ми назбирали десь три тисячі, потім ще на один дрон, ще на байрактар збирали, коли був народний збір. Ніка ходила по гаражам, де СТО, до хлопців і казала: “Купуйте мотанки”. Я вважаю, що Ніка приклад для багатьох.

І якось в інстаграм дівчинка зробила репост Ніки і написала: “ЗСУ - наші янголи, а Ніка виступає янголом ЗСУ”. Мені телефонують подруги, які зараз в інших країнах, та просто плачуть у слухавку, бо ми тут.

Звісно, шкода, що в неї немає зараз дитинства. Вона не грає на майданчиках. Дитина показує, що немає у волонтерстві немає вікових обмежень. Вона робить те, що може і цим допомагає.

Ніка їздила навіть у напрямок Баштанки, Снігурівки. Це лячно, я переживала, але спочатку ми дізнавались чи вільна траса, а потім вже їхали. Їй не страшно, бо до кінця не розуміє.

Якось Ніка виходить з пасками до військових та каже: “Я вам смаколики, а ви мені, будь ласка, перемогу”. Люди тоді просто плакали.

Є нагода - зробили, спекли, повезли. Всі це сприймають “На Ура” і це дуже добре.

Звісно, у постійному русі та жазі допомогти приходить і вигорання:

Я дивлюсь на малу і розумію, що не маю права здаватися. Вона настільки свято вірить, що ми будемо допомагати, захисники будуть виганяти і буде перемога. Ніка знає, що Україна переможе.

У сімʼї є родичі закордоном, та й сама Наталя думала, що будуть виїзжати у більш безпечне місце, проти цього не сталось:

У нас багато родичів в Європі. Але, поспілкувавшись з ними, розумію, що там ми нікому не потрібні. Ми їздили до Тернополя, де нам люди казали, що Ніку оформлять в садочок, але вона не хотіла. Там немає її друзів та виховательки. Вона хоче до свого садочку. А хто буде допомагати військовим? Їм потрібна наша підтримка та наша робота, якою б вона не була.

У мене тут дім, родичі. Я не можу поїхати, мене буде постійно сіпати. Я на день поїхала до Тернополя, зателефонувала своїм, плакала, бо стріляють у Миколаєві. У Тернополі питали, куди ми ховаємось, коли бомблять. Кажу, що нікуди. На мене дивляться: “Як нікуди?”. А куди ховатись, якщо пряме попадання. Коли були в Тернівці, то сьомого березня застали, як рашисти прорвались, був бій. Тоді було дуже страшно. Ми накрили дитину і сиділи. Бабуся, дитина війни, починає плакати, бо згадує ті звуки. Прости сиділи і не знали, що робити. Тоді було страшно, зараз вже ні. Страх лише за життя малої. Ми хоч щось побачили, а вона нічого не бачила ще в житті. У неї зараз одна ціль - перемога. Вона розуміє зараз все, нічого не просить. Раніше була ціль фото з мером, Кімом і дуже хотіла басейн. Навіть сказала не просто “Купіть басейн”, каже: “А я працюю”. Я дуже довго плакала тоді. У неї нічого немає зараз. Але їй так приємно допомагати. Вона хоче допомагати - ми робимо.

Після перемоги головна мета у Наталі - зробити все найкраще для Ніки.

Нам рік до школи. Все вкладається в майбутнє малої. Наразі я бачу, що в неї велике майбутнє. І це багато хто каже. Я розумію, що дитинство їй вже не повернеш, але дуже хочу, щоб вона повернулась на свої танці, хочу, щоб трошки було дитинства. Просто повернути дитинство. І я буду робити все для цього.

Ніка дуже подорослішала. За два тижні до війни у неї було день народження, ми робили фото тоді. І от просто взяли та порівняли дитину до війни та зараз. Міміка дуже відрізняється, дорослий погляд. Дитина просто змінилась.

Наталя впевнена, що і коли Ніка подослішає вона не перестане волонтерити:

В ДОФі вона бачить гарний приклад. Вона дуже допомагає. Ніка просто всім ділиться та всім допомагає.

Володимир Алєєксєв, координатор волонтерського центру ДОФ, розповідає, що "Ніка - наше сонечко". Дівчинку дуже люблять волонтери і питання віку між людьми стирається, адже всі роблять одну спільну справу - наближають перемогу.

- Ніка, коли десь зʼявляється одразу посміхається, біжить обійматись, завжди щось щебече, на позитиві. Дякую мамі, яка її так виховала. Можу сказати, що така дитина дуже позитивно на багатьох впливає і підтримує дух бійців, котрі до нас приходять, і волонтерів, які тут працюють. Ніка прибігає усім стає легше.

За час інтервʼю Ніка не сиділа на місці: то приносила чай, то підкладала подушку, щоб було зручніше сидіти. А коли почула, що прийшли військові - чимдуж побігла дарувати їм мотанки, які, звісно, у неї завжди є. Українські захисники, бачачи щирість дитини, не змогли не посміхнутись та дуже багато разів дякували за таку підтримку.

Волонтерство не має вікових обмежень. Головне - бажання, і Ніка з її мамою тому приклад.